Патріарх народного гумору, він любив Україну та все українське. Його ніколи не бачили в краватці – тільки у вишиваній сорочці – в будь-яку пору року.
8 січня поетові з Шевченківських долин, найбільшому шістдесятникові з шістдесятників виповнилося б 90 років.
Його духовне становлення тільки починалося і обіцяло увінчатися чимось непересічним, а може, й геніальним, адже потенціал поет мав колосальний, а вчитися ніколи не припиняв. Він ненавидів смерть, знаючи, що вмирає. Він так хотів жити. Він ще стільки міг зробити доброго…
Та доля не жаліла його. Кволе від напівсирітського злиденного дитинства його здоров’я згорало на очах. Йому не можна було курити, а він без кінця димів, йому протипоказане було вживання алкоголю, а він писав сам собі, жартуючи, епітафію: “Єдиний був, хто пив горілку і не проліз крізь чарку в Спілку” (мав на увазі Спілку письменників). Наступної своєї збірки “Земне тяжіння” (1964) він уже не побачив.
Десь за три місяці до того невідворотного дня, коли Василь Симоненко поставив останню крапку після другої дати свого життя, занотував у власному щоденнику “Окрайці думок”: “Учора написав “Казку про Дурила”. Написав єдиним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її прочитати…” (5 вересня 1963 року). “Сьогодні… ще подобається” – як швидко поет переростав себе, як впевнено утверджувався в недожиті двадцяти дев’яти років і доходив до поезії глибокого філософсько-політичного думання. Захопившись поезією шотландця Роберта Бернса, Василь, мрійливо зітхнувши, занотував у щоденнику: “Хотів би я, щоб мої пісні співали, як співають в англомовному світі Бернса…”
За його такого коротюсінького життя ніхто й гадки не мав, а він – й поготів, що його вірші стануть народними піснями і їх співатимуть допоки житиме на землі бодай один українець.
“Нікому не мовив “тату”
І вірив, що так і слід…”
Він з’явився на світ 8 січня 1935 року в невеличкому селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в родині колгоспників. Батько покинув сім’ю, коли хлопчина був зовсім малим.
Ріс майбутній поет із матір’ю Ганною Щербань та з її батьком – дідом Федором. Від матері та від діда малий брав перші уроки життя, уроки доброти, любові, невтолиму жагу знань. Дід був неписьменним, не ходив у дитинстві до школи, але самостійно навчився грамоти, багато читав, розповідав онукові про минуле. Коли малий під ці розповіді засинав у нього на колінах, дід шепотів: “Безсмертячко ти моє кирпате…”
Просто побожно ставився Василько до матері, за українським звичаєм щиро шанував старших односельців, а це у ті повоєнні роки були здебільшого вдови та матері загиблих. Навчався в школi: чотири класи у Бiïвцях, решту – у сусiднiх селах Єнькiвцях i Тарандинцях. Василько виділявся серед учнів своїм бідним одягом та особливим розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як їхній найкращий учень…
Писати вірші хлопець почав ще в шкільні роки.
“Уже народ – одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля”
1952 року Василь закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Тараса Шевченка. З бібліотеки юний студент не вилазив, перечитав гори книжок. Коли відповідав на екзамені, то сипав такими фактами та прикладами, про які й викладач не завжди чув. Симоненко прийшов учитися не лише заради майбутнього шматка хліба, а й щоб зрозуміти те, що відбувається в державі, в Україні…
Щоб набути журналістського досвіду, відточити перо й мати якийсь підробіток до стипендії, Симоненко працював відповідальним секретарем університетської багатотиражки, де частенько публікував вірші друзів, але не свої. Вперше студенти почули та прочитали його поетичні твори, коли він був уже на третьому курсі.
У 1957 році з відзнакою закінчив Київський державний університет, отримав пропозицію працювати кореспондентом у Франції, але через сімейні обставини змушений був поїхати в Черкаси. Спочатку працював у газеті “Черкаська правда”, а потім одержав посаду завідувача відділу пропаганди в часописі “Молодь Черкащини”.
Журналістику поет любив. Але не ту примітивну тріскотню, що панувала у “комуністичному раю”. Навіть у тих умовах він намагався писати живою мовою, уникати загальників, брався в основному за літературно-мистецькі й морально-етичні теми. І все ж установлені владою правила гри не дозволяли порушувати нікому....
Він народився 1938 року в селі Рахнівка Вінницької області. Стус був видатним поетом-шістдесятником, дисидентом і борцем за незалежність України, відомим своєю боротьбою з радянською владою. З 47 років життя 13 припали на радянські слідчі ізолятори, карцери, камери-одиночки, мордовські табори, Колиму та каторжну працю в шахтах.
Його перший арешт відбувся у 1972 році через антирадянську діяльність, а згодом він тричі потрапляв до таборів. Під час заслання поет продовжував писати, хоча більшість його робіт було знищено.
У 1985 році Стус помер у тюремному карцері. Похований на Байковому кладовищі в Києві.
У 1991 році йому присудили Державну премію України імені Тараса Шевченка, а в 2005 році Стуса нагородили посмертно званням Героя України.
«Фактично мене засудили за прагнення до національної справедливості», - зазначав сам поет.
Містечко не мало складних фортифікаційних споруд, але було огороджено чотирикутним 6-8 метровим земляним валом та палісадом із соснових колод, а також ровом. Комендантом Веприка на той час був полковник Вільям Фермор (шотландець за походженням), його заступником був командир батальйону Івангородського піхотного полку підполковник С.Я. Юрлов.
Українсько-шведському війську не вдалося відразу захопити містечко і вони взяли його в облогу.
Карл XII послав до обложених парламентерів з пропозицією здатися, обіцяючи зберегти їм життя та майно.
18-го січня московський гарнізон Веприка капітулював. Карл XII дотримав обіцянку, зберігши життя московитам, і на додачу видав кожному полоненому, на знак поваги за виявлену мужність, по 10 польських злотих.
Мимоволі приходить на згадку інший епізод Північної війни – захоплення московитами гетьманської столиці – Батурина 13-го листопада 1708 року, коли нападники безжально знищили усіх захисників та після страшних катувань і тортур вбили більше п'ятнадцяти тисяч мирних мешканців.
Ось Вам для порівняння: шляхетний вчинок благородних Лицарів і страшний злочин дикої орди...
На світлині: картина художника Ернста-Йоганна Лісснера «Штурм Веприка в 1709 році».
