Творець казкових країн

    30 січня - народився один з найулюбленіших письменників серед дорослих і дітей - Всеволод Зіновійович Нестайко.  

    До 95 річчя із дня народження В. Нестайка в Пишненківській бібліотеці для учнів відбулося літературне знайомство з творчістю дитячого письменника.

Книги Всеволода Нестайка перекладено двадцятьма мовами світу. 

    За його творами знімалися фільми, що завоювали міжнародні нагороди. 

    Всеволод Нестайко — лауреат літературної премії імені Лесі Українки (за повість-казку  «Незвичайні пригоди в лісовій школі»), премії імені Миколи Трублаїні (за повість-казку  «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків»), премії імені Олександра Копиленка ( за казку  «Пригоди їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі»). 

    На першому Всесоюзному конкурсі на кращу книгу для дітей за повість в оповіданнях   «П’ятірка з хвостиком» був удостоєний другої премії. А в 1979 році рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія  «Тореадори з Васюківки» внесена до Особливого Почесного списку Г. Х. Андерсена, як один із найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.

Бій за майбутнє

     29 січня в Україні відзначають пам’ять героїв Крут – українських студентів, які ціною власного життя зупинили більшовицький наступ на Київ у 1918 році. 

Цього дня ми віддаємо шану стійкості та мужності молодих хлопців, які так само, як і сьогоднішні захисники України, стали на захист української держави та зупинили нападника.

У кінці грудня 1917-го уряд радянської Росії розпочав відкриту агресію проти Української Народної Республіки. Більшовиків дратувало проголошення Україною самостійності, тож Москва створила у Харкові окремий “український червоний уряд”, який і оголосив війну незалежній частині держави.

Наступ більшовиків українське військове командування очікувало з полтавського напрямку – саме туди скерували свіжі та найбоєздатніші підрозділи. Але наступ почався з іншого боку.

У грудні 1917-го станцію Бахмач на Чернігівщині – важливий залізничний вузол на кордоні УНР і Росії – охороняв загін Першої української військової школи ім. Б. Хмельницького. На початку 1918 року до них надійшло підкріплення з Києва – 1-ша сотня Куреня студентів Січових Стрільців. Це були студенти Українського народного університету, київського Університету Святого Володимира (нині ім. Т. Шевченка), гімназисти старших класів. Вони зайняли оборону біля станції Крути – між Ніжином і Бахмачем, за 130 км від Києва.

Вранці 29 січня 1918 року розпочався наступ більшовиків на станцію Крути. За різними даними їх було від 4 до 6-7 тисяч. З українського боку в бою під Крутами брали участь 300-600 бійців. Бій тривав кілька годин: були відбиті декілька атак, бойові втрати більшовиків складали до 300 убитих, а ще поранені, полонені.

Аби уникнути оточення, українським військам віддали наказ відійти. Тоді, відступаючи, частина студентської сотні потрапила в оточення. Взвод у сутінках втратив орієнтир і вийшов на станцію Крути, яку вже зайняли червоноармійці. Близько 30 юнаків взяли у полон, катували, а потім стратили.

Вічна пам'ять Герою!

 Герої не вмирають і не вмруть,

Героїв пам’ятатимуть віками.

Їм славу вічну віддають

І голови схиляють перед вами!..

Сьогодні відбулося відкриття меморіальної дошки на честь загиблого захисника України, уродженця села Пишненки Сегеди Володимира Юрійовича. Вшанувати пам’ять Героя, якому навіки 24, зібралися його рідні, друзі та односельці.

Право відкрити меморіальну дошку на фасаді приміщення старостату було надано сестрі захисника – Олені Юріївні.

Слова вдячності рідним і шани Герою у своїх промовах висловили секретар Зіньківської міської ради Олександр Прокопенко та староста Пишненківського старостинського округу Володимир Рудько.

Щемливими та теплими спогадами про Володимира поділився колишній директор школи, де навчався хлопець, —Олександр Петренко.

🙏 Присутні, схиливши голови в хвилині скорботного мовчання, віддали данину шани світлій пам’яті Захисника та всіх воїнів, які загинули у боротьбі за свободу, територіальну цілісність та єдність України. Після чого учасники заходу поклали квіти до меморіальної дошки. 

Низький уклін Героям, які віддали своє життя за свободу та незалежність нашої держави. У наших серцях вічно буде жити пам'ять про них. Ми в неоплаченому боргу перед жертовністю матерів, дружин і дітей загиблих Воїнів.

Вдячність усім захисникам і захисницям, які боронять нашу рідну країну!

Вічна пам’ять та шана Герою! 

Слава Україні! Героям Слава!

Майстер психологічної прози

     Полтавщина 28 січня вшановує видатного сина свого - Панаса Мирного. Сьогодні минає 105 років з дня, як відійшов у вічність видатний український письменник. 

Панас Мирний все життя прожив на рідній Полтавщині. Народився в Миргороді, там же здобув початкову освіту. Згодом навчався у Гадячі, де отримав і першу роботу. Працював у Прилуках (тоді вони належали до Полтавської губернії), потім – знову у Миргороді й Гадячі. Більшу ж частину життя провів у Полтаві, де служив у місцевій казенній палаті і писав знамениті твори…

Справжнє прізвище Панаса Мирного – Рудченко, а його батько походив з козацької родини. Мама письменника була із родини грецького військового. Твори свої писав під псевдонімом, бо російські жандарми розшукували «політично підозрілого Панаса Мирного». Але й подумати вони не могли, що під цим іменем пише полтавський чиновник.

  Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» був надрукований у Женеві, а до України перевозився таємно, контрабандою. За його читання  студентів виключали з навчальних закладів. Отакі були тоді часи. Літературознавці вважають, що роман «Повія» був написаний як реакція самого Мирного на його власні життєві події. Одна дівчина, з якою він зустрічався, думала лише про матеріальне, інша обдурила, вийшовши заміж за іншого, за військового-москаля. Тож головна героїня «Повії» – збірний образ тих дівчат, яких колись кохав автор.

Своє ж справжнє кохання Панас Мирний зустрів вже у 40-річному віці. Письменник настільки вразив молодшу на 14 років Олександру своїми щирими почуттями, що вона відмовилася від багатого нареченого у Петербурзі і вийшла заміж за Рудченка, згодом народила йому трьох синів. Хоч Рудченко був з простого роду, а його жінка – з панського, взаємне кохання допомагало долати багато розбіжностей.

Під час Першої світової війни загинув син Рудченків Віктор. Він був талановитим хлопцем і, як сподівався батько, теж міг стати письменником.  Згодом загинув і наймолодший син Леонід. Панас Якович не переніс таких важких втрат і помер 28 січня 1920 року. Дружина пережила його на 20 років. Середній син Михайло з 1940 до 1961 року був директором будинку-музею Панаса Мирного.

    Музей Панаса Мирного – це неймовірний заклад, в якому збережено дух українського життя початку ХХ століття. 

Голокост - маємо це пам'ятати

     27 січня День пам'яті жертв голокосту.

Дата обрана невипадково-цього дня 1945 року військові 1-го Українського фронту звільнили ув'язнених найбільшого нацистського концтабору Аушвіц- Біркенау.

Україна була однією з найбільш постраждалих від Голокосту територій.

Київ-Бабин Яр, Сирецький концтабір, ж

ертви від 70-150 тисяч.

Харків-Дробицький Яр, тут поховано від 14-20 тисяч жертв нацизму.

Вічна пам'ять.

Льюїс Керролл і його країна чудес

   27 січня день народження Лью́їса Ке́рролла (1832 - 1898) роки життя, дитячого письменника, автора книг «Аліса в Дивокраї» та «Аліса в Задзеркаллі».

  Його називають найзагадковішим письменником Англії. В особистості Керролла поєднувалося непоєднуване: математик і письменник, священик і фотограф, філософ і великий друг дітей. Ніхто з його сучасників не міг зрозуміти, чому цей дорослий чоловік у темній рясі священнослужителя скрізь носив із собою фотокамеру? Чому він так багато часу проводив із дітьми, брав участь у їхніх забавках, вигадував для них цікаві ігри й головоломки?.. 

  Розмірковуючи про світ дітей і дорослих, про поняття «правильне» та «неправильне», свободу й обов’язок, письменник Льюїс Керрол створив казковий світ, де не було ніяких обмежень для вільного польоту фантазії.    

Видатні земляки Полтавщини

     Історія Полтавщини вражає кількістю видатних людей, які народилися і зростали на нашій рідній землі. Але прикро, що інформацію про наших славетних земляків раніше замовчували, а зараз зовсім мало вивчають та поширюють. 

Павло Житецький (1837-1911) наш славний земляк. Його називають одним із основоположників українського мовознавства. Він робив дуже глибокі дослідження української мови й літератури, фолькльору. Був автором першої наукової праці з історії фонетики української мови. Зверніть увагу, це було у ХІХ столітті! Бо зараз болотні правителі намагаються брехати, що ніякої «української мови не було», а Україну вигадали чи то німці, чи австрійкий генштаб, чи поляки...

    Народився Павло Житецький у Кременчуці у січні 1837 року в родині місцевого священника. Отримав чудову освіту, здобув звання професора та академіка з філології. Свої наукові роботи Житецький писав українською мовою. Повторюю ще раз: УКРАЇНСЬКОЮ! 

Житецький науково досліджував мову «Енеїди» Котляревського, і цим самим довів, що твір цей мав визначальне значення для формування сучасної літературної української мови. 

Долучився також до створення українського правопису. Частина з виведених Житецьким мовних правил присутні і в сучасних нормах. 

Павло Житецький також був щирим патріотом України. Він брав активну участь в діяльності Наукового товариства ім. Т.Шевченка. А ще був переконаний, що Київська Русь — це перша держава українського народу. І що традиції культури й побуту ніколи не переривалися на українських землях. Іншими словами, він відстоював думку, що українська державність має тисячолітню історію! 

Пам’ять про таких людей, як Павло Житецький, знищувалася в часи радянської влади. Але тепер ми відроджуємо знання про найкращих наших земляків. У Кременчуці іменем Житецького названо одну з філій міської публічної бібліотеки. Також в місті є вулиця Житецького та бульвар Українського Відродження, названий в честь пам'яті представників Українського національного відродження, активним діячем якого був Павло Житецький. Пам’яті Павла та його сина Гната (історика і літературознавця) названо вулицю в Києві.

    Бережімо пам’ять про наших земляків! Поки живе пам’ять народна, поки існує і сам народ.

Акція Народного Руху України

     35 років тому, 21 січня 1990 року, в переддень 71-ї річниці злуки УНР і ЗУНР,  понад мільйон людей взялися за руки, з’єднавши Івано-Франківськ (столицю ЗУНР), через Львів до Києва. Акція відбулася з ініціативи Народного Руху України.

    Цей живий ланцюг був одним з наймасштабніших у світовій історії та став ще одним кроком до здобуття незалежності України.

Соборна Україна...Незламна Нація!

   У Пишненківській сільській бібліотеці  для  юнацтва був проведений майстер - клас з виготовлення патріотичних аплікацій , та проведена історична вікторина 

«Єднає нас усіх свята земля, ім'я якої Україна», присвячена Дню Соборності, який відзначається щороку 22 січня – в день проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки на Софійському майдані в Києві 1919 року. 

Григорій Давидовський- майстер хорового мистецтва

  «Слава вам, браття, лицарство відважне,

що захищаючи нашу Вкраїну,

від кровожерних її ворогів,

в жертву приносите все за Вітчину.

Скільки вже крови пролито безцінної,

скільки загинуло наших братів!

Плаче і стогне народ наш нещасний

під тягарем цих жорстоких катів.

Слава ж вам, друзі, лицарство прекрасне,

що несете нам свободу і щастя.

Слава безсмертна заплатою буде,

вас Україна повік не забуде!», Григорій Давидовський, гімн «Оборонцям України», 1920 рік.

    18 січня 1866 року в селі Мельня на Сумщині народився Григорій Митрофанович Давидовський – український хормейстер, композитор, педагог, член Всеукраїнської Православної Церковної Ради УАПЦ, автор гімну «Оборонцям України» (1920), який офіційно виконується на похоронах героїв сучасної російсько-української війни.

Григорій Давидовський на авторському примірнику гімну «Оборонцям України» написав наступне:

«Дозволяю надрукувати цей твір в кількості 15-ти тисяч примірників для народних та військових хорів без оплати авторського гонорару».

Ім’

я Григорія Митрофановича Давидовського в історії української музики стоїть поряд з іменами видатних майстрів хорового мистецтва. Консерваторська освіта й обізнаність з кращими зразками класичного хорового співу не завадили йому все своє життя присвятити збиранню, обробці та популяризації української народної пісні, створенню на її основі творів, які нині сприймаються як унікальне фольклорне надбання. Серед них особливо вирізняються хорові сюїти «Бандура» (1896) та «Кобза» (1910), побудовані на матеріалах українських народних пісень і міського побутового романсу. Ці твори здобули світове визнання, їх неодноразово виконували і видавали не лише в Україні, а й у країнах Західної Європи та США.

Аплікації своїми руками

   

 Спробувати себе у ролі дизайнерів   і власноруч створити прикраси запропонувала бібліотекар учасникам майстер-класу,  який відбувся в Пишненківській сільській бібліотеці. 

    Матеріалами для творчості слугував кольоровий папір та картон. Виготовляючи прикраси,  діти розвивали дрібну моторику, естетичний смак, творче мислення, і водночас вчилися працювати в команді. Зимові канікули в бібліотеці проходять із задоволенням, де  панує  атмосфера взаємодопомоги та підтримки.

242 героїчних дні....

     16 січня в Україні відзначається День пам'яті захисників Донецького аеропорту або День Кіборгів. Так називають героїв, які з 26 травня 2014 року до 22 січня 2015 року утримували Донецький аеропорт проти набагато чисельніших супротивників.

   У День пам'яті Кіборгів згадують подвиг не тільки самих військових-добровольців, а й усіх медиків та волонтерів, які їм допомагали. Також сьогодні вшановують пам'ять героїв, які загинули або потрапили в полон сепаратистів. Бої за Донецький аеропорт довели силу українських воїнів і породили фразу:

"Кіборги вистояли. Не вистояв бетон".

Пам'ять поколінь

     

Продовжую знайомити  із видатними українцями, про яких сьогодні й не всі знають. 153 роки тому народився Агатангел Юхимович Кримський — людина, яка володіла 60 мовами, творила українське сходознавство, захищала нашу мову й культурну ідентичність, але стала жертвою сталінського терору.

Народився він у Володимирі в родині з унікальним корінням: батько — кримський татарин із білоруським походженням, мати — полька зі шляхетного роду. Такий мікс культур визначив його подальшу любов до мов і науки.

Уявіть — вивчити понад 60 мов. Агатангел почав цей шлях ще в школі, опанувавши польську, французьку, англійську, німецьку, грецьку, італійську та турецьку. Згодом додалися арабська, перська, санскрит… Він буквально дихав мовами й культурою.

Досліджував історію української мови. Автор відомого підручника «Украинская грамматика». У 1918 році на запрошення В.Вернадського увійшов до складу комісії зі створення законопроєкту про заснування Української академії наук. А восени переїхав до Києва, де обійняв посаду секретаря Української академії наук.

У 1918–1921 роках працював професором всесвітньої історії в Київському університеті. З 1921 також був директором Інституту української наукової мови. Був творцем українського сходознавства.

Але радянська система не пробачила йому любов до України. З 1929 року Кримського почали переслідувати й позбавляти посад. У 1930-х роках він був практично усунений від науково-викладацької роботи в академічних установах України.

У 1941 році його заарештували, звинуватили в «антирадянській діяльності» й заслали до таборів, де він помер від виснаження. Існує версія, що він міг загинути від катувань.

Ще одна українська доля, по якій «катком» проїхала росія. Ще один видатний українець, чий життєвий шлях і спадщина мають бути збережені у пам’яті поколінь, як символ незламності нашого народу.

    Ми маємо пам’ятати таких людей і розповідати про них далі. Це наша сила. Це наша ідентичність. 🙌💛💙

Патріарх народного гумору

   

13 січня відзначається 125 років від дня народження письменника-гумориста Олександра Івановича Ковіньки (справжнє прізвище – Ковінько). Він народився у селі Плоске на Решетилівщині, в багатодітній селянській родині.

Патріарх народного гумору, він любив Україну та все українське. Його ніколи не бачили в краватці – тільки у вишиваній сорочці – в будь-яку пору року.

Василь Симоненко: Україно - ти моя молитва.

     8 січня поетові з Шевченківських долин, найбільшому шістдесятникові з шістдесятників виповнилося б 90 років.

Його духовне становлення тільки починалося і обіцяло увінчатися чимось непересічним, а може, й геніальним, адже потенціал поет мав колосальний, а вчитися ніколи не припиняв. Він ненавидів смерть, знаючи, що вмирає. Він так хотів жити. Він ще стільки міг зробити доброго…

Та доля не жаліла його. Кволе від напівсирітського злиденного дитинства його здоров’я згорало на очах. Йому не можна було курити, а він без кінця димів, йому протипоказане було вживання алкоголю, а він писав сам собі, жартуючи, епітафію: “Єдиний був, хто пив горілку і не проліз крізь чарку в Спілку” (мав на увазі Спілку письменників). Наступної своєї збірки “Земне тяжіння” (1964) він уже не побачив.

Десь за три місяці до того невідворотного дня, коли Василь Симоненко поставив останню крапку після другої дати свого життя, занотував у власному щоденнику “Окрайці думок”: “Учора написав “Казку про Дурила”. Написав єдиним подихом, хоч дещо було заготовлено раніше. Сьогодні казка ще подобається мені, жаль, що нікому її прочитати…” (5 вересня 1963 року). “Сьогодні… ще подобається” – як швидко поет переростав себе, як впевнено утверджувався в недожиті двадцяти дев’яти років і доходив до поезії глибокого філософсько-політичного думання. Захопившись поезією шотландця Роберта Бернса, Василь, мрійливо зітхнувши, занотував у щоденнику: “Хотів би я, щоб мої пісні співали, як співають в англомовному світі Бернса…”

За його такого коротюсінького життя ніхто й гадки не мав, а він – й поготів, що його вірші стануть народними піснями і їх співатимуть допоки житиме на землі бодай один українець.

“Нікому не мовив “тату”

І вірив, що так і слід…”

    Він з’явився на світ 8 січня 1935 року в невеличкому селі Біївці Лубенського району на Полтавщині в родині колгоспників. Батько покинув сім’ю, коли хлопчина був зовсім малим.

Ріс майбутній поет із матір’ю Ганною Щербань та з її батьком – дідом Федором. Від матері та від діда малий брав перші уроки життя, уроки доброти, любові, невтолиму жагу знань. Дід був неписьменним, не ходив у дитинстві до школи, але самостійно навчився грамоти, багато читав, розповідав онукові про минуле. Коли малий під ці розповіді засинав у нього на колінах, дід шепотів: “Безсмертячко ти моє кирпате…”

Просто побожно ставився Василько до матері, за українським звичаєм щиро шанував старших односельців, а це у ті повоєнні роки були здебільшого вдови та матері загиблих. Навчався в школi: чотири класи у Бiïвцях, решту – у сусiднiх селах Єнькiвцях i Тарандинцях. Василько виділявся серед учнів своїм бідним одягом та особливим розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як їхній найкращий учень…

Писати вірші хлопець почав ще в шкільні роки.

“Уже народ – одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля”

    1952 року Василь закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Тараса Шевченка. З бібліотеки юний студент не вилазив, перечитав гори книжок. Коли відповідав на екзамені, то сипав такими фактами та прикладами, про які й викладач не завжди чув. Симоненко прийшов учитися не лише заради майбутнього шматка хліба, а й щоб зрозуміти те, що відбувається в державі, в Україні…

Щоб набути журналістського досвіду, відточити перо й мати якийсь підробіток до стипендії, Симоненко працював відповідальним секретарем університетської багатотиражки, де частенько публікував вірші друзів, але не свої. Вперше студенти почули та прочитали його поетичні твори, коли він був уже на третьому курсі.

У 1957 році з відзнакою закінчив Київський державний університет, отримав пропозицію працювати кореспондентом у Франції, але через сімейні обставини змушений був поїхати в Черкаси. Спочатку працював у газеті “Черкаська правда”, а потім одержав посаду завідувача відділу пропаганди в часописі “Молодь Черкащини”.

Журналістику поет любив. Але не ту примітивну тріскотню, що панувала у “комуністичному раю”. Навіть у тих умовах він намагався писати живою мовою, уникати загальників, брався в основному за літературно-мистецькі й морально-етичні теми. І все ж установлені владою правила гри не дозволяли порушувати нікому....

 

В. Стус - борець за незалежність

     Сьогодні, 6 січня, Василю Стусу виповнилося б 87 років.

Він народився 1938 року в селі Рахнівка Вінницької області. Стус був видатним поетом-шістдесятником, дисидентом і борцем за незалежність України, відомим своєю боротьбою з радянською владою. З 47 років життя 13 припали на радянські слідчі ізолятори, карцери, камери-одиночки, мордовські табори, Колиму та каторжну працю в шахтах.

   Його перший арешт відбувся у 1972 році через антирадянську діяльність, а згодом він тричі потрапляв до таборів. Під час заслання поет продовжував писати, хоча більшість його робіт було знищено.

У 1985 році Стус помер у тюремному карцері. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

У 1991 році йому присудили Державну премію України імені Тараса Шевченка, а в 2005 році Стуса нагородили посмертно званням Героя України.

«Фактично мене засудили за прагнення до національної справедливості», - зазначав сам поет.

Штурм Веприка в 1709 році

 6-го січня 1709 року козаки Івана Мазепи разом із шведськими полками короля Карла ХІІ почали штурм містечка Веприка, у якому перебувала московська залога.

Містечко не мало складних фортифікаційних споруд, але було огороджено чотирикутним 6-8 метровим земляним валом та палісадом із соснових колод, а також ровом. Комендантом Веприка на той час був полковник Вільям Фермор (шотландець за походженням), його заступником був командир батальйону Івангородського піхотного полку підполковник С.Я. Юрлов.

Українсько-шведському війську не вдалося відразу захопити містечко і вони взяли його в облогу.

Карл XII послав до обложених парламентерів з пропозицією здатися, обіцяючи зберегти їм життя та майно.

18-го січня московський гарнізон Веприка капітулював. Карл XII дотримав обіцянку, зберігши життя московитам, і на додачу видав кожному полоненому, на знак поваги за виявлену мужність, по 10 польських злотих.

Мимоволі приходить на згадку інший епізод Північної війни – захоплення московитами гетьманської столиці – Батурина 13-го листопада 1708 року, коли нападники безжально знищили усіх захисників та після страшних катувань і тортур вбили більше п'ятнадцяти тисяч мирних мешканців.

Ось Вам для порівняння: шляхетний вчинок благородних Лицарів і страшний злочин дикої орди...

На світлині: картина художника Ернста-Йоганна Лісснера «Штурм Веприка в 1709 році».