Сьогодні в Пишненівській сільській бібліотеці на платформі Дія цифрова освіта пройдено навчання для юнацтва про безпечну поведінку в Інтернеті та кібергігієну. Всі учасники проходили навчання та вкінці серіалу відповідали на запитання.
Під час зустрічі учасники дізналися про захист персональних даних та налаштування приватності.
.
25 лютого - День української жінки.
ПРИТЧА ПРО УКРАЇНСЬКУ ЖІНКУ .
Колись у давні часи Бог роздавав народам дари.
Одним дав золото, іншим — моря, ще іншим — великі міста й дороги.
А коли підійшла Україна, у кошику вже майже нічого не лишилось.
Лише зерно, пісня й одна жінка.
Здивувалися ангели:
— Господи, що ж ти даси цьому народові?
І відповів Бог:
— Дам їм жінку, яка вміє чекати й любити,
плакати тихо, але стояти міцно,
берегти дім навіть тоді, коли навколо буря.
Вона навчить дітей співати,
посіє хліб у землю, навіть якщо земля ще холодна,
і запалить свічку надії там, де інші вже опустили руки.
Мине багато років, прийдуть випробування,
але доки в Україні буде така жінка —
буде жити і сама Україна.
Бо її сила — не в мечі,
а в серці, що вміє любити без краю.
Народжена у родині інтелігентів і патріотів, вона змалку відчувала, що слово може бути зброєю. Хвороба скувала її тіло, але не змогла зламати волю. Навпаки — саме через біль народжувались твори, сповнені світла, мужності й віри.
Її поезія — це не плач і не жалість. Це виклик. Це тихий, але твердий голос людини, яка знала, що справжня сила — у гідності. У її рядках звучить і ніжність, і боротьба, і любов до України, яку вона називала своєю «єдиною надією».
Леся Українка випередила свій час. Вона писала про свободу жінки, про відповідальність інтелігенції, про духовну незалежність народу. Її герої — це люди, які не схиляють голову навіть перед долею. Саме тому її твори так відгукуються сучасникам: ми бачимо в них себе.
Сьогодні, коли українське слово знову має вагу на полі бою і в культурі, Леся Українка звучить особливо актуально. Вона нагадує: нація живе доти, доки говорить своїм голосом, доки пам’ятає свою історію і творить майбутнє.
Цікаві факти про Лесю Українку
• Її справжнє ім’я — Лариса Косач
Псевдонім «Леся Українка» вона взяла ще в юності. Так вона підкреслювала свою приналежність до України й любов до рідної культури.
• Вона знала понад 10 мов
Леся Українка володіла французькою, німецькою, англійською, польською, болгарською, латинською, грецькою та іншими мовами. Вона перекладала Гомера, Гейне, Гюго, Байрона.
• Перший вірш написала у 9 років
Це був вірш «Надія», написаний під враженням арешту тітки за участь у визвольному русі.
• Хвороба супроводжувала її все життя
У 10 років у неї діагностували туберкульоз кісток. Вона перенесла багато операцій, але попри біль і лікування в різних країнах продовжувала писати.
• Вона не навчалась у школі
Через хворобу здобувала освіту вдома, але рівень її знань був настільки високим, що вона стала однією з найосвітченіших жінок свого часу.
• “Лісову пісню” написала за кілька тижнів
Цю драму-феєрію, одну з найвідоміших в українській літературі, вона створила дуже швидко — під сильним натхненням від спогадів про Волинь.
• Вона була не лише поетесою, а й активною громадською діячкою
Леся Українка підтримувала український визвольний рух, брала участь у культурних товариствах, поширювала українські книжки, що тоді часто заборонялися.
• Вона дуже любила музику
Мріяла стати піаністкою і мала великий талант, але хвороба рук змусила залишити музику — і саме тоді вона повністю віддала себе літературі.
У день її народження варто не лише згадати її ім’я, а й відкрити книгу, перечитати рядки, які стали частиною нашої душі. Бо Леся Українка — це не минуле. Це жива присутність України в слові.
До 155 річчя від дня народження видатної поетеси в Пишненівській сільській бібліотеці для користувачів представлена книжкова виставка " Я в серці маю те, що не вмирає". Також для юнацтва була підготовлена та проведена літературна вікторина " Життєвими шляхами Лесі Українки".
Вже четверта річниця, як Україна не має спокою.
Чотири роки…
1460 днів тривог.
1460 ранків із новинами, які змінюють нас назавжди.
Ми навчилися жити між «прильотами» і «відбоями».
Навчилися цінувати тишу так, як ніколи раніше.
Навчилися обіймати міцніше.
Чекати довше.
Вірити впертіше.
Колись ми мріяли про подорожі й плани на вихідні.
Тепер найбільша мрія — мирне небо.
Але знаєте що?
Україна не має спокою —
та вона має незламність.
Має серця, які не здаються.
Має людей, які тримають світло навіть у темряві.
І попри все — ми живі.
Ми любимо.
Ми будуємо.
Ми віримо.
Нехай пам’ять про цей день робить нас єдиними, сильними і непереможними.
І це вже наша перемога кожного дня. Пам'ятаємо! Віримо!
Володимир Малик — письменник, який перетворив українську історію на захопливу пригоду і довів, що наше минуле гідне наймасштабніших романів. Його називають «українським Дюма», але за цим порівнянням стоїть не лише талант, а й особистий досвід людини, яка сама пройшла через драматичні випробування ХХ століття.
Саме тоді й визріла його письменницька дорога. Малик не просто складав історії — він ретельно працював з джерелами, сидів у архівах, вивчав хроніки, мандрував Україною, спілкувався з краєзнавцями, занурювався в побут і традиції різних регіонів. Живучи у Лубнах на Полтавщині, він створив твори, які згодом перекладатимуть іншими мовами. Його легендарна тетралогія «Таємний посол» про козака Арсена Звенигору стала справжнім пригодницьким епосом із дипломатичними інтригами та напруженим сюжетом. «Князь Кий» художньо реконструює витоки Києва, «Черлені щити» і «Князь Ігор» повертають у добу Русі, а «Горить свіча» та «Чумацький шлях» розкривають силу й незламність народного духу.
Малик говорив, що історія для нього — не мертві сторінки, а живий океан, у якому чути тупіт коней і дзвін шабель. Він працював над текстами з винятковою дисципліною, переписуючи перші твори по кілька разів, доки не знаходив потрібний ритм. Його романи кінематографічні, динамічні й водночас глибоко українські за духом. Він довів, що наша історія — це не лише дати й події, а сильні характери, драматичні вибори і боротьба за свободу.
21 лютого, виповнюється 105 років від дня народження Володимира Малика — майстра історичної прози, який повернув українцям відчуття власної величі й показав, що минуле може звучати сучасно, якщо його розповідає справжній лицар слова.
В Пишненівській сільській бібліотеці користувачі можуть ознайомитися з новинками на виставці нової літератури «Від сторінки до сторінки - презентуємо новинки». На представленій експозиції: книги українських та зарубіжних авторів, дитячі казки, довідники, історичні романи, цікаві твори.
Гарна книга допоможе знайти для себе щось цікаве, потрібне і важливе та чудово провести свій вільний час.
Мова — це скарб, що єднає покоління!
З нагоди Міжнародного дня рідної мови в Пишненківській сільській бібліотеці представлена тематична книжкова виставка «Мово моя солов'їна».
Читачі мають змогу зануритися у світ рідного слова через сторінки особливих видань. В огляді представлені:
Словники, що дивують — від фразеологізмів до молодіжного сленгу.
Мовні цікавинки — про те, як розмовляли наші предки та як мова змінюється сьогодні.
Художні шедеври — книги, де українська мова звучить особливо мелодійно та сучасно.
Для учнів 5-9 класів була проведена літературна вікторина - гра, яка доводить: говорити українською — це стильно, драйвово та важливо!
Наша мова — це наша зброя і наш дім. Вона ніжна й сильна водночас. Вона вистояла, збереглася, проросла крізь століття заборон і випробувань. І сьогодні вона звучить — у школах, у піснях, у книгах, у наших серцях.
Передаваймо її дітям із любов’ю.
Бо поки живе мова — живе народ.
Плекаймо її разом!
Сьогодні ми схиляємо голови перед тими, хто першим став на захист нашої свободи та гідності. 20 лютого 2014 року — дата, що назавжди змінила хід української історії та наші серця.
Вони не були професійними військовими. Це були вчителі, студенти, підприємці, митці. Вони мали різні мрії, але одну спільну мету — жити у вільній, європейській Україні.
Тоді, на Майдані, вони вибороли наш шанс на майбутнє. Сьогодні ми продовжуємо їхню справу, захищаючи кожен сантиметр нашої землі.
До Дня пам’яті Героїв Небесної Сотні у Пишненівській сільській бібліотеці було проведено годину пам'яті "Події, що змінили нас".
20 лютого Україна вшановує пам’ять Героїв Небесної Сотні — людей, які під час Революція Гідності віддали своє життя за свободу, демократію та європейське майбутнє нашої держави. Події зими 2013–2014 років стали переломним моментом в історії України, а подвиг Небесної Сотні — символом незламності українського народу, його прагнення до справедливості та гідності.
Пам’ятаймо Героїв Небесної Сотні та бережімо в серцях їхній подвиг.
Притча про державний Герб України
Україна є не просто матір’ю — вона є серцем великого роду.
У її очах завжди світилася мудрість століть, а в руках — праця й турбота про землю, що квітла під її кроками.
Має вона трьох синів — Тризуба, Прапора та Гімн. І кожному дала дар, щоб прославляти рідний край.
Старшого, Тризуба, покликала першого.
— Ти будеш моєю силою, — сказала вона й поклала йому на чоло золоту корону з трьома промінцями. — У цих трьох променях житимуть Воля, Честь і Свобода. Поки вони світитимуть — народ стоятиме.
Корона не просто сяяла — вона зігрівала людей теплом віри. Де з’являвся Тризуб, там згадували, хто вони є і чийого кореня. Він не кричав і не воював словами — він просто стояв. І в тому стоянні була незламність.
Середнього сина, Прапора, мати одягнула в барви неба і пшениці.
— Ти будеш нагадувати людям про мир над головою й хліб на столі, — мовила вона. І коли він здіймався вгору, навіть у найтемніші дні люди підводили очі й знаходили надію.
Наймолодшому, Гімну, вона дала голос.
— Ти будеш піснею душі. Коли стане важко — заспівай. Коли буде радість — заспівай. Нехай у твоїх словах звучить любов до рідної землі.
І сталося так, що в різні часи на їхню землю приходили випробування. Але поки Тризуб стояв непохитно, Прапор майорів гордо, а Гімн лунав щиро — жінка на ім’я Україна не втрачала сили.
Бо її старший син нагадував: єдність — це не просто слово. Це коріння, що тримає дерево під час бурі.
Незламність — це не відсутність болю, а здатність вистояти.
А зв’язок поколінь — це світло, яке передається з серця в серце.
І поки у людях живуть Воля, Честь і Свобода — мати усміхається.
Бо її сини поруч.
І рідний край стоїть.
Слава Україні!
День, коли особливо відчувається, що ми — разом.
Незалежно від міста чи відстані між нами — нас об’єднує любов до рідної землі, віра та спільна сила.
Єдність — це не лише слово. Це підтримка, простягнута рука допомоги, тепле «тримаємось», щира молитва й незламна надія в серці.
Нехай у кожному домі панує мир.
Нехай у серці живе гордість за Україну.
І нехай наша єдність щодня робить нас сильнішими.
Разом — ми сила. Разом — ми Україна !
Тризуб – українське національне знамено у формі золотого тризубця особливої форми на синьому полі.
Тризуб є стародавнім символом, який зустрічався на нашій території з найдавніших часів.
Історія тризуба бере свій початок ще за часів Рюриковичів, що використовували його буквально скрізь: від грошей до цеглин для будування споруд.
Археологічні знахідки свідчать про те, що трипільці використовували тризуб в якості знаку старійшин ще у ІІІ – ІV ст. до н. е.
Після трипільців цю традицію перейняли скіфи, що вважаються прямими нащадками атлантів.
Перша письмова згадка тризуба належить Платону. Вона була знайдена в праці Платона “Тімен”, де він описує атлантів, що були одягнені в блакитний одяг з золотим тризубом.
Зображення тризуба археологи знаходять на монетах, посуді, печатках, якими скріплювалися міжнародні договори, укладені Київською Руссю.
Саме тризуб став спадкоємним геральдичним знаком для нащадків князя Володимира Великого, який карбував його на монетах, де з одного боку зображувався портрет володаря, а з іншого – тризуб.
Після розпаду Київської Русі та до ХХ ст. символ тризуба зустрічається рідко, виключно на родових гербах та книгах.
По відродженні української держави у 1917 р. Мала Рада 12 лютого 1918 р. у Коростені, а згодом і Центральна Рада 22 березня 1918 р. пристали на пропозицію Михайла Грушевського та прийняли Володимирів тризуб за державне знамено УНР як великий і малий герб у відповідному орнаментальному обрамуванні.
Автором проєктів був Василь Кричевський.
Тоді ж, 22 березня, схвалено велику й малу печатки УНР зі знаком тризуба.
Тризуб фігурував на державних кредитових білетах (банкнотах) УНР, згодом Української Держави (автори проєктів Г. Нарбут, О. Красовський, І. Модзалевський, В. Кричевський та інші).
Як герб Української Держави тризуб залишився за часів гетьманату (1918) та за доби Директорії.
Емблемою Українського чорноморського флоту (закон від 18 липня 1918 р.) був тризуб з хрестом угорі.
15 березня 1939 р. Сейм Карпатської України теж визнав тризуб з хрестом за державний герб. Націоналістичне середовище вживає тризуб, в якому середній зуб замінений мечем, деякі українські католики і гетьманці теж використовують тризуб з хрестом.
Після відновлення української національної державності Верховна Рада України своєю постановою «Про державний герб України» від 19 лютого 1992 р. затвердила тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України. Тризуб став офіційною емблемою нашої держави.
Нині за Конституцією України, прийнятою 28 червня 1996 р., головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого - тризуб – малий Державний Герб України.
Про історію виникнення стародавнього символу можна ознайомитися в Пишненівській сільській бібліотеці з історичних матеріалів.
14 лютого — Міжнародний день дарування книг — день, коли об’єднуються ті, хто дарує книги, і ті, хто прищеплює любов до читання.
Подаруймо книги, які принесуть радість, натхнення та багато приємних хвилин усім поціновувачам читання.
1️⃣ Подаруйте книгу бібліотеці, другові або члену родини.
2️⃣ Розкажіть про це свято друзям у соціальних мережах.
3️⃣ Долучіться до буккросингу — подаруйте книзі нове життя або передайте її до бібліотеки.
Проявімо добру волю та подаруймо книгу тим, хто її потребує.
Бо книга — це завжди більше, ніж подарунок 💛
(1901–1937) — видатного українського прозаїка, перекладача, інтелектуала європейського рівня, одного з найяскравіших представників покоління Розстріляного відродження.
Валер’ян Підмогильний увійшов в історію української літератури як тонкий психолог, майстер глибокого аналізу людської душі та складних внутрішніх переживань. Його проза вирізняється філософською глибиною, уважністю до деталей, інтересом до особистості людини в умовах стрімких соціальних змін. Найвідоміший роман письменника «Місто» став першим урбаністичним романом в українській літературі та й сьогодні залишається актуальним і сучасним за проблематикою.
Підмогильний був також талановитим перекладачем — він перекладав твори французьких класиків, зокрема Анатоля Франса, Оноре де Бальзака, Гі де Мопассана, Альбера Камю, відкриваючи українському читачеві світову літературу та збагачуючи національну культуру.
Трагічна доля письменника стала віддзеркаленням долі цілого покоління митців: у 1937 році Валер’ян Підмогильний був репресований і розстріляний. Його життя обірвалося рано, але духовна спадщина й сьогодні промовляє до читача, змушує замислитися над сенсом життя, вибором людини та ціною свободи.
Пам’ятаємо й шануємо Валер’яна Підмогильного — письменника, чий талант і слово пережили час і повернулися до нас як жива частина української культури.
