В. Симоненко - лицар на білому коні

   

    13 грудня 1963 року обірвалося життя Василя Симоненка — українського поета, якому було лише 28 років. Його смерть стала наслідком жорстокого побиття міліціонерами, а офіційною причиною, як це часто бувало за радянських годин, назвали «рак нір.

Скільки ж таких — талановитих, світлих, чесних людей, котрі безмежно любили Україну, жили нею і не зраджували своїм переконанням, — було зламано, замучено, знищено бездушною системою. Їх намагалися змусити мовчати, але їхні слова й сьогодні звучати сильніше за страх.

Симоненко пішов рано, та залишивши правду, яку не змогли вбити.

Не шукав я до тебе

Ні стежки, ні броду,

Бо від тебе узбіччям

Ніколи не брів —

Я для тебе горів,

Український народе,

Тільки, мабуть,

Не дуже яскраво

Горів.

Тільки, мабуть, не міг,

Як болід, спалахнути,

Щоб осяяти думкою

Твій небозвід,

Щоб устать, ніби зірка,

Сіянням окута,

Твоїх подвигів гордих

Й незлічених бід.

Скромна праця моя —

То не пишна окраса,

Але в тому, їй-богу,

Не бачу біди —

Щось у мене було

І від діда Тараса,

І від прадіда —

Сковороди.

Не шукаю до тебе

Ні стежки, ні броду —

Ти у грудях моїх,

У чолі і в руках.

Упаду я зорею,

Мій вічний народе,

На трагічний і довгий

Чумацький твій шлях.

    Василь Симоненко.